Чим ми дихаємо?

Після такого питання одразу згадується Чорнобиль, як одна з найбільших техногенних катастроф за всю історію людства. Але дуже рідко ми згадуємо про те, що не тільки Чорнобиль винен в проблемах зі здоров’ям, які стали частенько турбувати людей, незважаючи ні на вік, ні на соціальний статус.
Автотранспорт, без якого нам так важко обійтися, в якому ми звикли їздити щодня, неважливо куди: на роботу, в школу чи в магазин, робить принаймні третину всіх шкідливих викидів у повітря, яким нам же потім і доводиться дихати.  Левова частка цих викидів припадає на фабрики і заводи, без яких, звісно ж, людство теж не може уявити свого існування.
Факти і статистика забруднень, прогнози глобального потепління, дефіциту чистого повітря і питної води та інші «життєрадісні» перспективи, якими нас лякають ЗМІ ледь не кожного дня, вселяють небагато оптимізму. Людство стоїть перед вибором: або відмовити собі в деяких задоволеннях і хоч трохи взяти нарешті  екологічну ситуацію під контроль, або нічого не робити і вмерти «красиво» від радіації або глобального потепління. Судячи з реакції на всі застереження екологів, нам таки справді більш до вподоби другий варіант. І це сумно. Все ж таки для нас дуже важко пожертвувати власним комфортом заради свого ж майбутнього, для прикладу хоча б відірватися від телевізора чи щоденних турбот і піти посадити деревце. Банально, зате користь хоч якась буде. Чи потрудитися і викинути все-таки пляшку з-під газованої води в смітник, а не куди-попало. Я не кажу вже про той подвиг, щоб взяти приклад з жителів Китаю і перейти з громіздкого і шкідливого автотранспорту на зручні велосипеди або просто  пройтися пішки.  Те ж саме стосується і великих підприємств, які покращують наші побутові умови, але в той самий час  забезпечують нам близько 65% шкідливих викидів у атмосферу. А ліси наші нещадно вирубуються. І після цього хочеться задати єдине питання: чому людство так себе не любить і не прагне до світлого майбутнього?
Навіть Чорнобиль чи Хіросіма не стають для нас пересторогою, ми продовжуємо гратися з атомною зброєю і величезними електростанціями. Нас не зачіпає те, що все більше людей хворіє онкологічними захворюваннями, аж поки самі не відчуємо це на собі, не станемо  жертвами власної халатності.  Але все ж таки смію сподіватись, що у найближчому майбутньому більшість людей перестане керуватися принципом «а після мене – хоч потоп» і від слів перейде до діла, щоб заголовки про техногенні катастрофи в засобах масової інформації з’являлися не так часто.

Add a Comment

Your email address will not be published.